Інтерв’ю: стигма в профілактиці ВІЛ і перспективи ДКП в Україні

Оксана Різова,
Медичний кореспондент menZDRAV.org,
Кейс-менеджер,
E-mail: oksana_rizova@menzdrav.org

Тема Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом цього року: «Ліквідувати нерівність. Покінчити зі СНІДом. Запинити пандемії». Ці заклики повинні нам нагадати про те, що стигма, нерівність і недотримання прав людини – це основні причини кризи, що розвивається в галузі охорони здоров’я. Сьогодні Об’єднана програма ООН зі СНІДу (ЮНЕЙДС) закликає весь світ покласти кінець нерівності, яка негативно впливає не лише на людей, які живуть з ВІЛ, але й на тих людей, які можуть отримати життєво-важливу користь від профілактики, і ставить під загрозу мету покінчити зі СНІДом до 2030 року.

У цей значний день, який відзначає сьогодні весь світ, ми не говоритимемо про глобальні речі, що стосуються всієї планети, а поговоримо лише про Україну, про до-контактну профілактику ВІЛ (скорочено ДКП, або англійською – PrEP), про її перспективи і стигму, пов’язаною з ДКП, а також спробуємо зрозуміти, наскільки правильно ми рухаємося, щоб зупинити епідемію у нашій країні.

Недавно на сайте Международного общества по борьбе со СПИДом (IAS) я случайно увидела несколько интересных постерных презентаций о ДКП из Украины, и была немного удивлена, что они подготовлены моими коллегами, которых я вижу практически каждый день. І наскільки ж велике було моє здивування, коли я дізналася, що саме вони стали «першопрохідцями» ДКП в Україні. Не довго думаючи, я вирішила поговорити з ними напередодні Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом і домовилася про інтерв’ю.

Цими «першопрохідцями» ДКП в Україні стали: голова Фонду menZDRAV Дмитро Філіппов, доктор Олександр Юрченко, який на той час очолював Київську міську клінічну лікарню № 5, а зараз є медичним директором Фонду menZDRAV, і доктор Олена Мартиненко, завідувачка Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом.

Дмитро Філіппов, Голова Фонду menZDRAV

Олександр Юрченко, Медичний директор Фонду menZDRAV

Олена Мартиненко, Завідувачка КМЦ СНІДу

Оксана Різова:

що знайшли час поговорити зі мною. Сьогодні, у Всесвітній день боротьби зі СНІДом, ЮНЕЙДС закликає всю світову спільноту покінчити зі СНІДом. Політична декларація Генеральної Асамблеї ООН з ВІЛ/СНІДу, яку підписала в тому числі й Україна цього року, закликає покінчити з нерівністю, яка підживлює епідемію ВІЛ та наголошує на прихильності до збільшення інвестицій у розробки, дослідження та інновації для побудови здоровішого світу для всіх. ЮНЕЙДС у Глобальній стратегії зі СНІДу на 2021-2026 рр. та Глобальний Фонд з боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією у своїй Рамковій стратегії на 2023-2028 рр. також зосереджені на скороченні нерівності у доступі до лікування та профілактики у зв’язку з ВІЛ. При цьому ми розуміємо, що нерівність, про яку всі говорять уже довгі роки, стосується не лише доступу до лікування, а й до діагностики та профілактики ВІЛ, включаючи до-контактну профілактику. Чи можете ви розповісти про те, як все починалося в Україні з ДКП і чи стосується українців нерівність у доступі до профілактики?

Олександр Юрченко: Усі глобальні стратегії насамперед спрямовані на те, щоб звернути увагу уряду на існування тих чи інших проблем у країні та закликають розробляти країнові та національні плани вирішення цих проблем. Однак це не завжди працює, і стратегії залишаються просто стратегіями. У 2020 році Україна ухвалила Державну стратегію протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та вірусним гепатитам до 2030 року. Ця стратегія передбачає створення та функціонування ефективних, інноваційних та гнучких систем надання якісних та доступних послуг з профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфекції. Ключові слова тут: «доступ», «інновації», «якість» та «ефективність». До 2019 року також була прийнята Національна стратегія протидії ВІЛ/СНІДу, в рамках якої були розроблені регіональні плани та бюджети на діагностику, профілактику, догляд та підтримку у зв’язку з ВІЛ. В рамках цієї стратегії у 2017 році ми вперше в Україні включили до-контактну профілактику до Київської міської цільової програми боротьби з ВІЛ/СНІДом. Але цьому історичному для Києва моменту передував довгий, майже трирічний, підготовчий період. Вперше про ДКП в Україні ми заговорили із Дмитром ще у 2014 році.

Олена Мартиненко: Я пам’ятаю ці перші розмови про ДКП і як у 2015 році Фонд menZDRAV розпочав перші робочі зустрічі, спочатку майже кулуарні, потім розширені, і нарешті – із залученням міжнародних спікерів та експертів. ДКП була схвалена вперше в США ще в 2012 році, і я не була впевнена в тому, що щось таке революційне може бути доступним і в нашій країні. Раніше, коли я говорила зі своїми колегами-лікарями про медикаментозне запобігання ВІЛ-інфікуванню, на мене дивилися дуже дивно і приголомшено. І коли у 2017 році ДКП була включена до міської програми, я не могла повірити, що й у людей у ​​нашій країні справді буде ще один надійний варіант захисту від ВІЛ, крім використання презервативів. Це дало мені надію та усвідомлення того, що люди зможуть відчути себе впевненіше, і що в нашому місті скоротиться кількість нових випадків ВІЛ-інфекції.

Дмитро Філіппов: Згадую 2013 рік, коли я приїхав до України та відкрив офіс Фонду menZDRAV. Я тільки повернувся зі стажування зі Штатів, де в тому числі бачив, як починають розгортатися програми з ДКП. Я тоді виношував ідею маленького пілотного проекту для України. Місією нашої організації в Україні на той час було пілотування не дорогих експериментальних проектів із профілактики ВІЛ для подальшої імплементації на місцевому чи регіональному рівні. У нас був зовсім невеликий бюджет, щоб провести пару стратегічних зустрічей та консультацій з місцевими фахівцями у галузі ВІЛ. І лише у 2015 році ми провели у Києві Перший медичний форум, де обговорювали з лікарями питання до-контактної профілактики.

Після цього розробили кілька навчальних он-лайн курсів з ДКП для лікарів, і у 2016 році змогли організувати більш масштабний Другий регіональний медичний форум вже за участю міжнародних організацій, які вже мали досвід у розробці та пілотуванні проектів з ДКП у Європі та США, які проводили чи брали участь у клінічних випробуваннях ефективності та безпеки ДКП. І для мене було дивно, що здебільшого медична спільнота в Україні дивилася дуже оптимістично на цю революційну (на той час) стратегію. Я не очікував, що лікарі та чиновники охорони здоров’я зможуть підтримати цю ідею, а неурядові організації з сильнішим потенціалом, ніж у нашої організації, активно просуватимуть впровадження цієї програми спочатку на міському рівні, а потім і на національному. Тоді я полюбив Україну ще більше.

Оксана Різова:

Добре, а як щодо стигми та нерівності по відношенню до ДКП на той час? Невже було все так гладко та красиво?

Дмитро Філіппов: Насправді, було не все так гладко. Я бачив досвід інших країн у реалізації проектів з ДКП та бачив бар’єри, з якими вони стикалися. Тому для мене не стало здивуванням те, що деякі лікарі спочатку засуджували цю стратегію профілактики та обурювалися: «Як це так, я здоровій людині призначатиму таблетки для лікування ВІЛ?! Я ніколи не робитиму цього!». Я тоді це називав для себе «опіром». Однак зараз я розумію, що це було не що інше, як стигма, стигма, яка ґрунтується на нестачі інформації та знань.

Я пам’ятаю, як на одному з перших тренінгів для лікарів, де я розповідав про ДКП для чоловіків, які практикують секс із чоловіками (ЧСЧ), один із лікарів поставив мені запитання: «Ти зараз говориш про те, що ДКП є чудовою стратегією для тих, хто не користується презервативами. Але якщо ми почнемо давати геям пігулки від ВІЛ, вони будуть трахатись у 10 разів частіше без презервативів і не заразяться ВІЛ». Я відповів: «Так. Але хіба це не здорово? Хоча я розумів, що більшість лікарів у цій аудиторії думає, що «ні – це зовсім не здорово».

Олена Мартиненко: Такі ситуації були не одиничні. Лікарі справді відмовлялися вести прийом та призначати ДКП ВІЛ-негативним людям і навішували на них ярлики «безладні сексуальні контакти», хоча тут справа не лише в ДКП, а й у завантаженості інфекціоністів ВІЛ-позитивними пацієнтами, для прийому яких лікарям ледь не вистачало робочого часу. Для мене став дивним той факт, що негатив стосовно ДКП також почав виходити як від наших пацієнтів, які живуть з ВІЛ, які жалкували про те, що хтось може займатися сексом скільки хоче і при цьому не інфікуватися ВІЛ, так і від людей без ВІЛ. По суті, причиною цього негативу, цієї стигми, є психологічна проблема епідемії ВІЛ, що історично склалася, в цілому, яка обумовлена рамками сексуальних контактів, моногамними відносинами та лякаючими месиджами про секс без презервативу і страх зараження ВІЛ. Це мало свій відтінок, який означав, що за все треба платити.

Олександр Юрченко: Стигма у зв’язку з ДКП – це сексуальна стигма, в основі якої лежить збентеження або сором щодо сексу та сексуального задоволення. Навіть сьогодні під час прийому або консультації не кожен лікар зі своїми пацієнтами та не кожен пацієнт зі своїм лікарем можуть вільно обговорювати питання сексу. Прояви стигми також виражаються і в оцінці тих, хто є хорошим кандидатом для ДКП, хто заслуговує бути учасником програми, а хто ні.

У 2017 році було розпочато пілотний проект для 100 ЧСЧ. Його фінансування було забезпечено Глобальним фондом. Локальні гей-сервісні організації почали формувати так звані «списки очікування» для участі у ДКП та збирати особисту інформацію кандидатів у програму. По суті, вони оцінювали, хто заслуговує отримувати ДКП, а хто ні. Незважаючи на те, що в перший рік реалізації пілотного проекту для ЧСЧ, бажаючих розпочати ДКП було не так багато, як очікувалося, такий відбір, я маю на увазі «списки очікування», залишив негативний відбиток на якості та охопленні ДКП на сьогоднішній день. Крім того, це позначилося на довірі людей, яким ДКП справді була б корисною.

Дмитро Філіппов: У ході реалізації проекту Глобального фонду, Фонд menZDRAV був однією з організацій, що реалізують проект у м. Києві та Київській області. Одним з аспектів реалізації проекту був обов’язковий поведінковий скринінг клієнтів, тобто за допомогою анкети ми повинні були вирішувати хто заслуговує на ДКП, а хто ні, хто є достойним ДКП, а хто ні. Цей інструмент був призначений допомогти соціальним працівникам та медичним фахівцям визначити, наскільки клієнт може бути хорошим кандидатом на ДКП, чи наскільки клієнт не відповідає тому, щоб отримати таблетки. Хоча цей скринінг був обов’язковою умовою донорів не тільки для програм з ДКП, а й для програм з ВІЛ-тестування; у деяких організаціях та клініках він застосовується досі.

Використовуючи цей обов’язковий інструмент відбору на право участі (від якого ми згодом відмовилися), ми побачили, що він є не тільки марним, але й завдає видимої шкоди клієнтам, які звернулися до нас за послугами. Інструмент скринінгу вважається якіснішим, якщо він може активно передбачити, хто потенційно може інфікуватися ВІЛ приймаючи ДКП, а хто ні. Ця скринінгова анкета не дозволяла зробити таких прогнозів, тому й виявилася марною. Крім того, такий скринінг виявився шкідливим з точки зору мотивації та залучення людей до програми профілактики, оскільки, використовуючи цю скринінгову анкету, і медичні, і соціальні працівники мимоволі говорили зі своїми клієнтами чи пацієнтами про сексуальну поведінку не залучаючим, а навпаки відштовхуючим методом, створюючи дистанцію та стигматизуючи клієнтів, поділяючи їх на групи та навішуючи ярлики, пов’язані із сексуальною поведінкою. Тобто я хочу сказати, що стигма у нас народжується і виходить на всіх рівнях програм, пов’язаних із профілактикою або лікуванням ВІЛ, включаючи донорів, які фінансують ці програми, навіть не усвідомлюючи цього.

Оксана Різова:

Цей приклад наочно демонструє то, як стигма збільшує бар’єри у доступі до профілактики чи медичної допомоги. Наступного року виповниться 10 років з моменту схвалення ДКП у Штатах та 5 років реалізації програми в Україні. Мені хотілося б вірити, що стигми щодо ДКП більше нема. Однак ми бачимо, що люди неохоче звертаються до послуг з ДКП, і немає того потоку клієнтів, який передбачався в рамках існуючих проектів та доступного фінансування. Деякі неурядові організації не виконують свої зобов’язання та індикатори перед донорами, винаходять хитромудрі стратегії винагороди клієнтів, щоб ті тільки записалися в програму і взяли таблетки, і так далі. Нам також відомо, що однією з причин небажання тестуватися на ВІЛ є страх людини дізнатися про свій ВІЛ-позитивний статус, що обумовлено стигмою. Стигма негативно позначається як на людях, що живуть з ВІЛ, так і на людях, які потребують діагностики та профілактики. Розкажіть, чому ми все ще боремося зі стигмою та дискримінацією?

Олександр Юрченко: Україна розпочала реалізацію програми з ДКП однієї з перших країн у Східній Європі та показала досить високі показники охоплення населення цією стратегією. Але зараз ми справді бачимо проблеми у значному збільшенні кількості людей, які приймають ДКП.

Незважаючи на вельми значущі досягнення у боротьбі з ВІЛ за ці роки, боротьба зі стигмою та дискримінацією як щодо ДКП (я впевнений, що практично жодна організація в Україні не займалася питаннями стигми щодо ДКП), так і щодо ВІЛ загалом, мала обмежений успіх, оскільки основна увага приділялася міжособистісним, а не соціальним процесам. На мій погляд, є кілька основних проявів стигми у зв’язку з ВІЛ, які впливають на людей.

Перший прояв ми все ще можемо зустріти у системі охорони здоров’я і з боку загального населення, нашого суспільства, в якому ми живемо. По суті – це те, як нашу поведінку пов’язують із ВІЛ, чи то сексуальну поведінку, чи, наприклад, вживання наркотиків. Я сказав би, що суспільство хоче це контролювати і впливати на це.

Другий прояв безпосередньо пов’язаний із явною чи прихованою упередженістю з боку медичних чи соціальних працівників, донорських та державних організацій щодо того, як пропонувати послуги у зв’язку з ВІЛ, кому їх пропонувати, а кому не пропонувати. Обидва ці процеси є стигматизуючими.

Третій прояв, системний – це відділення послуг у зв’язку з ВІЛ, як особливої форми медичної допомоги, (зокрема, від послуг сексуального здоров’я), яка до певної міри як би якісно відрізняється від інших форм медичної допомоги. Наприклад, ми проводимо тестування на ВІЛ повністю окремо від інших регулярних досліджень. Поки ми будемо розділяти послуги у зв’язку з ВІЛ від більш широкої системи сексуального здоров’я, нам буде дуже складно позбутися стигми, оскільки це розділення відбувається у самій системі профілактики та лікування ВІЛ, у самій системі охорони здоров’я.

Олена Мартиненко: Я думаю, що стигма включає мінімум чотири компоненти: стереотипи, навішування ярликів, розділення людей на групи та дискримінація цих груп та окремих людей з цих груп. Коли ми говоримо про боротьбу зі стигмою, ми фокусуємо наші зусилля лише на двох компонентах – на стереотипах та дискримінації. Як сказав Олександр, стигма щодо ДКП – це сексуальна стигма. Проблеми сексуальної стигми глибоко зумовлені вихованням та культурними переконаннями, які людям вкрай важко подолати. Наведу приклад. Першими жінками, які почали приймати ДКП у нашій програмі, стали ті жінки, які мали ВІЛ-позитивних партнерів; або жінки, які хотіли завагітніти від ВІЛ-позитивного чоловіка. Багатьма лікарями ці жінки сприймалися як жінки, які гідні ДКП, тому що у них був секс у контексті моногамних стосунків, коли люди кохають один одного і намагаються зачати дитину.

Коли ж у нас почали отримувати ДКП секс-працівниці, деякі лікарі вважали їх недостойними ДКП, тому що це секс у контексті комерційної діяльності I тому що з цього приводу вони мали свої культурні переконання чи упередження. Наразі ситуація значно змінилася завдяки навчанню лікарів та новим стандартам та протоколам з ДКП. Але виникли інші проблеми: згідно з цими нормативними документами, ми зобов’язані контролювати частоту видачі ДКП та кількість відвідувань клієнтами лікаря для отримання таблеток. Це одна з причин, чому багато клієнтів не хочуть починати ДКП. Давайте проведемо аналогію з репродуктивним здоров’ям: якби людям необхідно було відвідувати лікаря щомісяця чи кожні три місяці щоб отримати протизаплідні таблетки, ми б побачили величезні темпи скорочення їх застосування.

Нерівний доступ до послуг та інформації також має значний негативний вплив на охоплення послугами профілактики. У нас немає якихось масових всеосяжних рекламних чи інформаційних кампаній з ДКП для всіх – є лише деяка реклама для ЧСЧ. Чи звертатимуться жінки до ДКП, ґрунтуючи своє рішення щодо профілактики на месиджах для геїв та картинках з оголеними хлопчиками? Ні! Для жінок, як і для цисгендерних чоловіків необхідні інші підходи. Чи вони не заслуговують на інформацію про ДКП і не заслуговують залишатися без ВІЛ?

Дмитро Філіппов: Ми пройшли довгий шлях у боротьбі з дискримінацією у зв’язку із ВІЛ. Я тут маю на увазі боротьбу з явними діями чи політиками, внаслідок яких люди, які живуть із ВІЛ, стикалися з негативним ставленням та обігом, яких знецінювали та відкидали. Тобто ми боролися з дискримінацією та стереотипами, боролися проти того, щоб людей, які живуть із ВІЛ, не асоціювали з негативними характеристиками. У результаті це вийшло: ми більшою мірою змінили негативні асоціації та перейшли до сексуально-позитивних месиджів, які розширять можливості. Ми досягли успіху. Однак сьогодні нам потрібні нові, більш ефективні стратегії, які б відповідали як потребам людей, що живуть з ВІЛ, так і потребам людей, які потребують профілактики.

Навіть рідкісний прояв стигми при отриманні необхідних послуг і допомоги може бути руйнівним для людей. Одного вирішення проблеми стигми у зв’язку з ВІЛ недостатньо, якщо ми боремося лише з повсякденною дискримінацією. Нам необхідно повністю усунути такі явища, як гомофобія, сексизм, квірофобія, економічний стан, стигма, пов’язана з вживанням наркотиків і так далі, нам необхідно мислити та діяти набагато ширше.

Оксана Різова:

А в чому полягають наслідки стигми щодо ДКП?

Дмитро Філіппов: Найважливішим наслідком стигми у зв’язку з ДКП є те, що люди, яким потрібна ця стратегія профілактики, будуть її навіть розглядати як опцію, завдяки якій вони можуть захистити себе від ВІЛ. Крім того, стигма впливатиме і на доступ до інших послуг у контексті сексуального здоров’я, які можуть бути корисними для них. Відділення послуг з ДКП від інших послуг із сексуального здоров’я посилює стигму, пов’язану з ВІЛ, тому що зміцнює ідею про те, що ВІЛ – це якийсь особливий винятковий випадок, який вже сам по собі увічнює стигму. І ми це бачимо на конкретних прикладах, коли люди, які хочуть отримувати ДКП, відмовляються від неї, оскільки ДКП видається у СНІД Центрах, а вони не хочуть, щоб їх асоціювали з ВІЛ-позитивними людьми.

Олександр Юрченко: Я дуже твердо вірю у важливість виділення конкретних ресурсів на профілактику та лікування ВІЛ. Але нам іноді потрібно боротися проти способів, якими ми ці послуги надаємо, розділяючи їх від інших послуг, наприклад, від сексуального та репродуктивного здоров’я. Цим розділенням ми закріплюємо стигму та позбавляємо людей ефективного заходу запобігання інфікуванню ВІЛ.

Оксана Різова:

Давайте подивимося на ці запитання трохи з іншого боку, з боку фінансування послуг. На сьогоднішній день в Україні фінансується велика кількість неурядових організацій, які реалізують проекти з ДКП. Фінансування цих організацій здійснюється за рахунок міжнародних та локальних донорів, Центру громадського здоров’я МОЗ України, місцевих бюджетів. Фінансування практично всіх цих проектів пов’язане з конкретними індикаторами, а саме: охопити до-контактною профілактикою конкретну кількість людей із конкретної ключової групи населення в конкретному місті чи області до конкретної дати закінчення кварталу, півріччя чи проекту. Чи не посилює такий «індикаторний» підхід фінансування проблеми стигми щодо профілактики в цілому та ДКП зокрема, оскільки в гонитві за кількістю часто забувається про якість, особливо коли бюджети проектів базуються на розрахунку вартості послуг на одного клієнта чи пацієнта, і чим більше клієнтів буде охоплено, тим більшим буде бюджет проекту?

Дмитро Філіппов: Щоб завоювати довіру людей, для яких ми працюємо, ми маємо діяти гідно. Це означає, що ми повинні надавати послуги, в яких люди дійсно зацікавлені, такі послуги, які дійсно потрібні людям. Ми маємо продемонструвати, що у своїй роботі для нас головне – це людина, зі своєю історією та долею, які її і привели до наших послуг, а не просто індикатори та бюджет. Послуги, які будуть відповідають потребам спільноти, які будуть всеосяжними та цілісними, більш швидко i більш ефективніше досягатимуть тих результатів і цілей, для яких вони зрештою і були профінансовані донором.

Однак, донори часом не чують організації, що працюють безпосередньо з спільнотами, і не завжди орієнтуються у реальних потребах тих людей, для яких ці організації працюють. Крім того, в Україні зараз створено ситуацію нерівноправного доступу до фінансування, до інвестицій – коли один і той самий донор на ті самі послуги для тих самих груп населення, різним організаціям виділяє різне фінансування. Або, коли вартість тих самих послуг з ДКП для різних груп населення різниться. Наприклад, на послуги з ДКП для ЧСЧ виділяється більше коштів, ніж на ті ж самi послуги з ДКП для жінок або людей, які вживають наркотики. Чому геї є «зручнішими» клієнтами програм ДКП, ніж, скажімо, жінки? Це призводить до стигми, оскільки тут знову спливає розділення і нерівний доступ, не тільки до інвестицій, а в результаті – і до послуг.

Тому ми всі, неурядові та державні організації, медичні фахівці та соціальні працівники, дослідники та фахівці з адвокації, зобов’язані підкреслювати перед донорами важливість комплексних, інтегрованих та рівноправних послуг та їх адекватне рівноправне фінансування для всіх організацій та для всіх ключових груп населення, щоб досягти бажаних результатів.

Олександр Юрченко: На початку реалізації пілотної програми з ДКП у Києві ми бачили дуже перспективні та обнадійливі результати: переважна більшість людей, які першими почали отримувати ДКП, залишалися у програмі та були прихильними до прийому таблеток. І більш ніж за рік реалізації програми ми не спостерігали нових випадків інфікування ВІЛ серед тих, хто приймав ДКП, за винятком одного випадку, коли пацієнт розпочав ДКП, перебуваючи в періоді «серонегативного вікна». Зараз ми бачимо і знаємо, що деякі люди, у доступі до ДКП стикаються з багатьма бар’єрами індивідуального, соціального та структурного рівнів. Це дуже яскраво підкреслює факт невідповідності послуг реальним потребам наших клієнтів і пацієнтів.

Олена Мартиненко: Донори не зможуть перейти вiд кількісних показників до якісних, оскільки їм необхідно бачити масштаби охоплення людей послугами, які вони фінансують. Якість цих послуг зараз більше залишається на совісті організацій, які отримують фінансування, на совісті соціальних працівників і лікарів. Це не зовсім справедливо, особливо в умовах COVID-19, коли у клієнтів та пацієнтів змінюються потреби у послугах, у соціальних працівників можливості надання послуг, а у закладів охорони здоров’я – пріоритети, які більшою мірою сфокусовані на надання медичної допомоги пацієнтам із COVID-19 та вакцинації населення.

Оксана Різова:

Ми живемо у світі, який постійно змінюється i розвивається, у різних країнах якого проводяться різні дослідження та клінічні випробування нових препаратів, форм та опцій ДКП: імпланти, ін’єкційні форми, вагінальні кільця тощо. Наприклад, препарат «Дескови», про який писав Дмитро, був схвалений для ДКП у США ще у 2019 році і зараз широко застосовується практично у всіх країнах, де реалізуються програми з ДКП. Якою є ймовірність того, що у найближчій перспективі нові розробки та форми ДКП будуть доступні і для українців? Розкажіть, як ви бачите майбутнє програми ДКП у нашій країні та яку роль цей метод профілактики може зіграти у викоріненні СНІДу до 2030 року в Україні, як закликає ЮНЕЙДС?

Дмитро Філіппов: ДКП радикально змінила хід профілактики ВІЛ у всьому світі. У нас зараз є інструменти, які справді можуть допомогти викорінити епідемію ВІЛ. Але для досягнення цієї мети нам необхідно завжди пам’ятати про справедливість та рівноправність щодо здоров’я людей. Дуже важливо вчасно розпізнати та усунути перешкоди та бар’єри, з якими можуть стикатися люди, які бажають отримати потрібні їм послуги.

Сьогодні у нас є препарат, який знижує ймовірність інфікування ВІЛ на 99%, але, я думаю, що лише 20 відсотків або навіть менше тих людей, яким цей препарат може допомогти, приймають його. Де ж решта 80%? Безумовно, що доступ до медичних та соціальних послуг має вирішальне значення для тих людей, які матимуть максимальну користь, приймаючи таблетки. Однак ці 80%, які не отримують ДКП і ризикують інфікуватися ВІЛ, говорять нам про те, що наших зусиль недостатньо, і що нам потрібно щось більше, ніж доступ до послуг.

Я дивлюся з великою надією на нові варіанти ДКП, які досліджуються або схвалені до використання в західних країнах, особливо на ін’єкційні форми, які спростять застосування ДКП і збільшать охоплення людей послугами з профілактики. Ефективність та безпека препаратів вже не проблема у 2021 році, і проблема, я хочу наголосити, не просто у доступі. Повернемося до історії: ДКП було вперше схвалено у США у 2012 році. Пілотний проект з ДКП в Україні було розпочато через 5 років після цього. Тому я думаю, що нові перспективні форми ДКП у нашій країні з’являться також не раніше ніж через 5 років у в кращому випадку. Я дуже хотів би, щоб я помилився, але поживемо-побачимо.

Олена Мартиненко: Безпечне, довірче для всіх без винятку пацієнтів клінічне середовище – допоможе нам значно вплинути на епідемію. Нейтральна до статусу пацієнтів медична допомога у зв’язку з ВІЛ також допоможе лікарям наділити пацієнтів довірою до системи охорони здоров’я. Але зараз, коли ми працюємо в кризових умовах, зумовлених COVID-19, це зробити дуже складно. Нам усім необхідно переглянути стратегії реалізації програми ДКП, включаючи питання де-медикалізації ДКП, та забезпечити своєчасний доступ до нових форм ДКП, як до оральних, так і до ін’єкційних пролонгованої дії, за межами кабінетів інфекціоністів СНІД Центрів чи кабінетів довіри, оскільки можливість отримати послуги у «власному» просторі пацієнта усуне частину перешкод отримання ДКП для багатьох людей.

Заклади охорони здоров’я разом із неурядовими організаціями повинні продумати способи покращення надання послуг з ДКП та обговорити це з тими, хто вже отримує таблетки. Звичайно, нам необхідно працювати над зниженням стигми та питаннями розділення, щоб ми могли з пацієнтами більш вільно говорити про сексуальну поведінку, про ВІЛ, про ризики, про профілактику.

Олександр Юрченко: Я не хочу давати жодних прогнозів, але думаю, що найближчим часом на нас чекає зниження кількості як нових користувачів ДКП, так і тих, хто вже приймає ДКП. Це зниження, яке вже незначно спостерігається зараз, свідчить про те, що щось пішло не так і люди не отримують користі від ДКП, яка доступна в Україні вже 5 років.

Нам потрібні інноваційні послуги не лише на рівні СНІД Центрів, неурядових організацій, на рівні міста, а й на національному рівні, щоб забезпечити ДКП тих людей, які наражаються на високий ризик інфікування ВІЛ. Зараз очевидні неоптимальні рівні охоплення до-контактною профілактикою. Ми приблизно знаємо, скільки людей потребує ДКП в Україні, і знаємо, скільки людей приймають ДКП. Але ми не бачимо нічого, що могло б поєднати ці два факти. І тому наступного року ми плануємо провести ще одне дослідження, аби зрозуміти реальну ситуацію із ДКП в Україні. І лише тоді можна буде робити якісь припущення, вибудовувати математичні моделі i прогнози та в результаті – змінювати свої стратегії. Зараз програма з ДКП працює за тим самим принципом, що й 5 років тому, без модернізації та нових підходів. Ця модель просто застаріла.

Зрештою, найкраще рішення може полягати в інноваціях на національному рівні, які відповідають цілям покінчити зі СНІДом. І якщо ми реально прагнемо покінчити з епідемією, уряд та донори повинні зіграти свою роль. Лікарі та соціальні працівники з цим наодинці і без необхідних ресурсів не впораються.

Дмитро Філіппов: Якщо ми не змінимо своїх підходів у реалізації програми з ДКП, не зробимо послуги широко доступними для всіх людей, і не зробимо ці послуги низькопороговими та не стигматизуючими, то ми побачимо, що мине ще не один десяток років, а ми так і будемо носитися з нашою метою ліквідувати нерівність та покінчити зі СНІДом, яка на той час перетвориться лише на порожню обіцянку з пишними гаслами, які нічого не значать. Нам усім треба пам’ятати, що світ змінюється зусиллями кожного.